Харківський торговельно-економічний коледж
Київського національного торговельно-економічного університету
61045, м. Харків, вул. Клочківська, 202, тел. (057)340-45-43, kharkiv@htek.com.ua

Шановні студенти та випускники! У вас є унікальна можливість пройти навчання в Університеті ім. Гульєльмо Марконі у Римі та у бізнес-школі ESCP Europe.
За додатковою інформацією звертатись до каб. 109

Офіційні джерела







Національна дитяча гаряча лінія
Національна гаряча лінія
Асоціації
Ми в мережі


Митці слова

Твій душевний спокій зводить мене з розуму,

Як мама малу бешкетницю з високих крутих сходів.

Перед нами весь світ – цілісінька прірва простору,

Що дихає лише за рахунок наших з тобою спогадів.

То був сонет із шалених мрій і твоєї серйозності.

Я літала за горизонт, ти залишався чекати ранок.

Нам обом завжди не вистачало хоч краплі совісті –

Покінчити з усім, порвати шаблони суспільних рамок.

Не розуміти себе, тікати від тих, хто насправді тішить –

Це стало гаслом наших, не рідко, важких стосунків.

Залишатись холодним, клеїти на обличчя афіші:

«на нашій арені маги! *заборонений вхід за лаштунки!»

(Бо раптом диво зникне, як люди з валізою на вокзалі,

Чи ви більше не зможете вірити в будь-що хороше…)

Та ми продовжимо посміхатись в глядацькому залі,

Марити почуттям, котре зовсім нічого не коштує.

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Хочеться просто піднятись до неба.

Навчитись мовчати або навіть кричати,

Щоб повітрям наповнивши, розсунути ребра,

А кожна клітинка почала відчувати.

Адже нема почуттів у світі цілому.

Тих щирих, чи хоча б просто знайомих.

Опинитись би у своєму світі малому

І відректись від слів карколомних,

Що били у душу так боляче, гостро,

Тьмарили розум невпинно.

А люди і далі казали все просто:

«Ти мусиш зробити! Ти в цьому винна!»

«А власне, що я винна і кому ?..»

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Молитися богу якого не знаєш

Писати сонети які не вмієш

Кохати того кого проганяєш

Радіти коли не можеш жевріти

Навіть

Мати будинок але не жити

Бути ангелом що не літає

Тремтіти від люті якої не має

Співати у темряві коли світає

Навіть

Шукати берег якого досі не існувало

Допомагати й бігти від всіх подалі

Бачити сонце сидячій у підвалі

Малювати море фарбуючи лави

Навіть

Бути запасним у своїй команді

Кричати коли відсутній голос

Їсти землю поливаючи колос

Ходити босоніж коли паморозь

Навіть

Назви мені як-то колись звалось

Доля чи ніжно-гірка сутність

Людини що у собі плекає грубість

До власної себе і трощить мудрість

Навіть

Скажи мені я прошу на милість

Як бути якщо це невиліковно

Вгамуй мене таку помилкову

Стримай коли я випадково

Навіть

Дам ляпаса тій людині

що це славить

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Сім янголів схилили свої крила додолу

Правда чи ні та пір’я щекоче босі дівочі ноги

Щастя от-от переповнить мою душу водою

Сльозами від думки що я поряд з тобою

Моя земле

Ти стерпіла чимало жорстокого болю

Тебе били словами грошами нікчемним горем

Пісні не лунали загиблі не повертались з бою

Проте не зламати їм твою мужню волю

Моя земле

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Слишком много уставших лиц

И «карманщиков», что крадут счастье.

Вору же дай пару-тройку синиц,

И он осчастливленный, ринется дальше.

К другим берегам и прошлым истокам,

Туда, где безумство, краснея, мешаясь,

Все также стоит на грани порока…

Ты все еще ждешь? Оставь, не прощаясь,

В подсознании, пульсе, детской мечте

Слова те, насквозь пропитавшие душу,

Украдут ведь и нагло присвоят себе –

«Карманщики общества» лезут наружу.

Не ведись так наивно на зрелый обман,

Что гудит в воспаленную, рваную глотку:

«Синица, дитя, лучше разных порезов и ран,

Журавлем нанесенных в небесной воронке».

Ты развей все ужасные мифы «залогов»,

Разотри в порошок подлецов и лгунов,

Тех синиц, что хотят пару подлых налогов

с крыльев твоих, напялив тонны оков.

Ты дождись журавля, бороздящего дали,

Синь сладкого неба и приторный свет маяков,

Он найдет тебя, сколько б ни было боли

между вами в пространстве чужих городов.

Только помни, так много уставших лиц

И «карманщиков», вяжущих спицами клевер,

Нитями счастья пары-тройки синиц –

Знак бесконечности, ищущий веры.

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Хочется легкости, трепета, ласки,

Чего-то приторно-сладкого

И волшебного, как из сказки,

Чего то совсем малого…

Хочется моря, счастья, солнца,

Чтоб до рассвета волшебного

Есть виноград целыми гронцами

И пледа мягкого, нежного…

Хочется музыки, света, танца,

Гулять до полуночи улочками,

Чтоб ничего, больше румянца,

Нежности и свежих булочек…

Хочется цвета, красок, кистей,

Чтоб рисовать разноцветных бабочек

Пальцами. Без серых мыслей,

И греться теплом лампочек…

Хочется звезд, луны, неба,

Неподвижно лежать без тревог,

Долго думать, в каком бы

Облаке обитал мой Бог…

Хочется любви, надежды, веры,

Чистого озера с рябью

И отсутствия всякой меры,

Чтоб насладиться реальной явью…

Хочется смеха, улыбок, грез

Без героев погорелых театров,

Неискренних слов и слез,

Изношенных ними пустых порядков…

Хочется глаголов, частиц, причастий,

Писать бесконечно и красноречиво,

Но порою, признаюсь, часто

болею «безсловием» некрасивым…

Хочется много сразу, честно,

Но только все безразлично,

Когда везде и повсеместно

Ищу Тебя

Мой ангел, Я же не вечна…

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

А есть ли ангел в нашем мире?

Не знаю, правда, или нет,

Но, говорят, живет в какой-то он квартире

И пишет о любви сонет.

Мечтателен, прекрасен и высок,

Влюблен в людей и праведных, и грешных,

Но словно пули бьют его в висок

От фальши наших слов и помыслов бесчестных.

Храните, люди, ангела в себе,

Не подпускайте ярость в свою душу.

Сумейте миг не упустить в судьбе,

Когда протянет руку он и скажет: «Слушай…»

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Уже скоро закат опуститься на планету,

И её Вселенную накроет мрак.

Она так робко садиться в карету

И, проезжая, видит знакомый фрак.

Он же зайдет в свой пустынный дом

И станет потягивать любимый чай.

В горле вдруг станет холодный ком,

А на душе – простое «ты не скучай».

Она вспомнит, обрек Он её печаль,

За пару секунд, может, мгновений,

Как говорил ей пустое «прощай»

И звук подкосившихся вмиг коленей.

Она бы рыдала, шептала «не брось»,

Но знает, что зря – беспощадная мука.

Что время вернет на ту же все ось,

Что неминуема боль и разлука.

«Наверно, сейчас Он, как нервный, кричит,

Вспоминая те руки и фразы;

Укоряет себя и минутно молчит,

Собирая в душе одни лишь проказы».

Но позабыл Он о Ней в тот же час,

Как только лишь взглядом провел ту карету.

Не вспомнив и то, что было сейчас,

А закат занавеской укроет планету.

Не молвив не слова, сидя на строчке,

Они так по жизни с тобою идут.

Любовь и Порок – поодиночке.

Выбери сердцем. За пару секунд.

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Греют люди не те, что клялись в любви,

Десятки раз твердившие «навсегда».

И не те, что часами писали «жди»,

Каждым шрамом на сердце и словом «моя».

Греют люди не те, что в объятиях душат,

Спотыкаясь о камень бурлящей волны,

В нахлестнувшей истерике «Ты мне не нужен»,

Не отпустят, сказав: «Немножечко потерпи!».

Греют люди не те, что казались простыми,

А на самом-то деле – просто мираж.

Где за стенкою клапана – будто пустыня,

И в мозгах: «Я навеки твой избранный страж!».

Греют люди лишь те, что под серою дымкой

Ночного апреля или прохлады в март,

Для тебя найдут, пусть уставшую, но улыбку,

А не только по праздникам «нагло врать».

Греют люди лишь те, что в минутную слабость

Скажут: «Решай, можешь даже уйти.

Но ты знай, буду ждать, моя радость…

Ведь мне без тебя до весны не дойти».

Греют люди лишь те, что однажды ступили

В бездонный овраг человеческих фраз.

Потому что минуты вечностью стыли

Без твоих васильковых (дымчатых) глаз.

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Десять ярдов свинцовой пыли,

На спине – рюкзак, а в глазах – туман,

Никогда я так счастлив не был,

Даже когда сумел распознать обман.

Десять миль галечной трассы,

Все внутри протрясло до боли,

Однородность втекает в массы,

Я же жду потепления, пусть приходит.

Десять верст кипятка под ногами,

Раскаленное солнце сожгло все тело,

И теперь, остается лететь шагами,

Охранять свои чувства от «горячо».

Десять тысяч чайных плантаций,

Каждый лист ждет своей руки,

И под весом чернокожих запястий

Превращается в нежные изумрудные звуки.

Десять немыслимых миллиардов

Дорог, названий, имен, возрастов,

Я привык странствовать рано,

И теперь я пленник своих шагов.

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Он, согревая сердца, забывал о своем.

Пил чай с молоком и капелькой меда.

Ходил босиком, умывал ноги росой

И всегда отрекался от вечного горя.

Он писал о любви, но только не Ей.

Ему больно давались все строчки,

Где в букве Она – тошнотворная карусель –

Метание от запятой до последней точки.

Он читал каждый день, забывал о жизни,

Создавая себе чудотворное ново.

Смотрел на людей через чертовы призмы,

Добродушно внимая нелепое слово.

Он бросал и молил, забывал о потерях,

Проклиная себя, но никак не судьбу.

И даже ползя на стертых коленях,

Говорил: «Все в порядке, перетерплю».

Он метался по миру, забыв о рассвете,

Повторяя безлико: «Я живу целый век!

Дайте мне силы, ну, дайте же света,

В страшном диагнозе «Человек».

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Ну, здравствуй, Ангел мой родной.

Ты здесь? Ты рядом? Ты внутри?

Ты снова близко? Ты со мной?

Тебя молю, заговори!

Ведь так хочу тебя услышать,

Хоть звук дыханья твоего.

Я не могу уж больше, слышишь,

В тени молчанья блекнуть своего!

Нет сил так больше погибать

Душой своей несметно белой.

И новый день все вновь встречать,

Все вновь, без сладостной капели,

Что льется так тепло, парит,

Тем словом, искренним и нежным,

Что бьется, как дитя, внутри –

Под сердцем раненым и белоснежным.

Я не могу, ты слышишь, нет!

Вот так вот просто попрощаться,

Со всем, что там – во мне горит,

Или погасло вдруг к несчастью.

Я не живу, я засыхаю,

Как мотылек под светом ламп.

Вот так вот, просто растворяю

Всю жизнь свою в своих слезах.

Слезах беспомощных и палых,

К подолу белого заката

Из ран сердечных ярко алых,

Что лечит лунная соната.

Ну, почему ты все молчишь?

А может, не хватает силы?

Ну, обними, прошу, услышь,

Напомни мне, ведь я забыла!

Что же такое теплота сердец,

И блеск в глазах (гранатового цвета)?

Когда бьет в душу тот стрелец

Тем самым словом и тем самым светом?

Кто открывает мне миры,

Где все поет и все сверкает,

Где рифмы искренней ручей

Души все реки наполняет?

Я так хочу туда, прошу!

Не запирай мне снова двери!

Я ведь люблю, я ведь пою,

И в счастье верю, правда, верю!

Куда же ты, постой, дай руку,

Или останься хоть еще на миг!

И ты скажи мне правду в рупор,

Ты прокричи, что все, огонь утих.

Огонь, что даровал все строки

и мысли, что стремились в свет.

Ты прокричи мне, что настали сроки,

Когда под сердцем умер мой Поэт.

Что? Ты киваешь? Значит, да?

И все попытки зря? А дальше?

Раз он погиб – погибла я?

А может, я сошла с ума? Но как же?..

Я не пишу ведь, правда, Боже…

Я так хочу пожить еще немножко,

Не просто так, а с ним под кожей –

Поэтом сердца с маленькой гармошкой…

Уйди, прошу, оставь меня!

Я с ним здесь буду погибать.

Не трогай, я молю тебя.

Нет, я не буду горевать.

А только плакать и реветь,

С утратой в сердце – пустотой,

Сжав зубы, боль свою терпеть,

Сжигать минуты слезной кислотой.

И свет потух, и оборвался звук сонаты.

Что здесь за холод, где тепло?

Все странно – солнца нет, и нет заката.

Я не хочу, мне больно… нет, уже прошло.

Мой Ангел, что со мной? Я побелела?

А где румянец на щеках?

Нет, не больна – переболела…

Он будет приходить ко мне во снах?..

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Розкажи мені, будь таким щиро-ласкавим,

Як там, за вікном, шепчуться ластівки;

Як сонце сьогодні сідає за чорнії хмари,

А мою пошту атакують неправдиві листівки.

Розкажи, я прошу тебе, мені на ніч казку,

Ту саму, що мама колись у моєму дитинстві.

Ти вже знаєш, що я вбила у собі всю ласку,

Проте пожалій мене, я ненавмисно.

Розкажи мені, як змалювати тюльпани,

Що скоро розквітнуть, можливо у квітні.

Так-так, про білі, ті, що носить ця пані,

Котра приходить до мене щомиті.

Розкажи мені, хто вона, і навіщо я їй потрібна?

Вона кличе мене, питає про тебе всілякі дурниці.

Що вона хоче почути? Я ж ні в чому не винна!

А вона кожен ранок сідає до мене на бильце.

Розкажи їй, що дуже важко мені говорити,

Що я хвора давно вже тобою та світом.

І про те, як чудово так довго спати,

Коли поруч ти, а вона починає співати світлом.

Розкажи, як люблю я тебе обіймати за плечі,

Водити по родимках гарячими пальцями…

Щоб кожну із них, сузір’ям об’єднуючи,

Запам’ятати надовго і вишити п’яльцями.

Розкажи, яку каву я можу пити щоденно

З карамеллю й корицею зверху на пінці.

Що записую кожен ранок в щоденник,

Скільки часу мені ще додається.

Розкажи всьому світові та безмежжю,

Як кохає людина життя своє гірко-солодке,

Коли починає виходити за рамки чи межі,

І бачить, що вона вже не така й одинока.

Розкажи, я благаю, востаннє і трошки ще завтра,

Усім пісню мою, про таку дивну істоту,

Котра ранком, прокинувшись, ангелом стала

І з останніх сил заспівала баладу коротку…

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Напишу я листа до солдата,

Напишу, як пишаюсь і жду.

У листі буду вдячна солдату,

Що відводить від мене біду.

Буду вдячна за те, що ночами,

Не змикаючи своїх очей,

Той солдат закриває плечами

Нас, ні в чому не винних людей.

Я свій лист дуже швидко закінчу,

Хоч і маю я ще безліч рим.

Хай війну цей солдат вже покінче,

Повертайся, солдате, живим!

Мамсик Владлена, гр. ТО-1-13

Темна ніч. Не можу спати.

Піду знов тебе гукати.

Обійду усе навкруги,

Тінь журби малює смуги,

Що щипають мені очі.

Сивий місяць знов пророчить

В снах свій біль весь загубити

Й уві сні тебе зустріти.

Дивний сон введе в оману,

Знов тебе шукати стану.

І тебе я не залишу,

Розчинюсь в туманній тиші.

Толстих Карина Т-1-13

Над прірвою в житі мріяти про тебе,

Згадати полум’я очей та ніжний стан…

І в тих думках звернутися до неба

З проханням зцілення серцевих ран.

І всі слова, що не були та були вжиті,

Зіллються з вітром у шалений пляс,

Вони злетять крізь тернії блакиті

Доповісти тобі, як згадую про нас.

Гірка думка ятрить мене щомиті:

Моя ти мрія, чом покинула мене?

Чому самотнім маю я життя прожити?

Вже й вітер втих –

лише кохання не мине.

Толстих Карина Т-1-13

Натягнувши капелюх на беньки,

Пише чарівник свій звіт.

Про ліси і декілька опеньків,

І про паростки, що виринають з віт.

Написавши декілька сторінок,

Він згадав, що мав же за мету

Скласти звіт для корпорації «Барвінок»

«Як у лісі вилізти з замету».

Все написане він швидко витер,

І почав писати про замет та ліс:

«О годині шостій розізлився вітер,

Там знайшовши нірку, я у неї вліз.

Перечекавши декілька хвилинок,

У мене виникла така собі ідея,

Проте коли я виліз крізь ялинок,

Мій мозок згенерував мені: «І де я?»,

Мороз по шкірі починав мене топтати.

Коли на небі визирнуло сонце,

Я зрозумів, що наді мною будуть реготати,

Та добре, усього лиш сон це!

Отак, прокинувшися вдома понад ранок,

Пишу в щоденник, згадую біду.

Досліджувати – не моє, я хочу до рибалок!

Навчуся сидіти як йоги на льоду!»

Бєлоус Ірина, гр. ТО-1-13

Я не знаю, був це сон, чи ні,

Але звіт такий прийшов мені:

Дощ вже втих, і визирнуло сонце,

Теплий його промінь витер всі віконця,

Але вітер ще вирує в тих гаях, зриває роси

Й з віт березових сплітає довгі коси…

Я не знаю, сон це був, чи ні,

Але звіт такий прийшов мені.

Пасько Дмитро гр. Т-1-13

Вітер дмухав та витер літери буття

Із сторінок звіту на вітах дерева життя.

Ті глави, де за мету своїми руками я все замету.

І все випадковіть, отже, маю бути тут.

А може, все лише примари, або сон це?

Та в небі фантазійне нам світить сонце.

І насправді то лише ідея – все наше життя.

І де я є, якщо я – тільки чиєсь почуття?

Сивогривова Яна гр. ТО-1-13

Я пишу тобі цей звіт

З віт, де небо вкрите сяйвом.

Полум’я не згасло – мерехтить,

Бо це вогники мого кохання.

Сонце зайде, певно, час,

Час заплющувати очі.

Сон – це казка, що всіх нас

Звалить з ніг i залоскоче.

На дворі вже й вітер втих,

Лиш струмок малий дзюркоче.

В тих краях шукав мандрів,

А знайшов любов дівочу.

І насниться менi спів

І твої яскраві очі,

Як признатися не зміг

В почуттях тієї ночі.

Знов прокинувся в жаху,

Чи мене ти не забула?

Чи кохаєш ти мене,

Чи вже почуття минуло?

Рукавом я витер піт,

Що у скронях десь лоскоче…

Скільки промайне ще літ,

Не мине журба по твоїм очам.

Толстих Карина гр. Т-1-13

Де ж мені діти втому,

Бо не хлине до мене ідея,

Щастя моє не в тому,

Що не зрозумію, де я.

Треба написати звіт,

Треба це взяти за мету,

Не хочу, бо віє з віт,

Каже, що час замету.

Сніг і холодний вітер,

Десь там світить сонце,

Сльозу я з лиця витру…

Бо все наснилось… Сон це.

Гончарова Ірина, гр. ТО-1-13

Сонце сяде за віконцем,

Останнім променем блисне.

І ти, втомившись, ляжеш в постіль,

Бо сон – це те, що сили надає.

І хай тобі насниться вітер,

Він твоє б горе з життя витер.

А я всі сумніви в твоєму серці замету,

І ти цю мрію поставиш за мету.

Передрій Ірина гр. ТО-1-13

За мету візьму я те,

Про що мріяла давно.

Замету рукою те,

Що тягнуло мене на дно…

Несуть люди щастя за спиною,

І у кожного воно своє,

Не суть, що отримали його без болю,

Але все-таки воно в них є.

Іванова Катерина гр. РО-1-12

І дивлюсь я вдалечінь — сон це:

Мирне небо, спокій, вийшло сонце.

Мої сльози із очей зірвав вітер,

Ніби з пам’яті й погане витер.

Про війни закінчення хтось напише звіт,

Сніга білого побачим блискіт з віт.

Снігом тим весь жаль я замету,

Не здаватись! — треба взяти за мету.

Мамсик Владлена гр. ТО-1-13

Рано вранці сонце встало,

Вже прокинулись птахи, подув вітер поміж хмари,

Було чутно шум ріки…

Раптом сонце десь сховалось,

Вітер начебто як втих,

І мені весь час здавалось, що ось-ось і буде грім!

Пішов дощ, вікно в краплинках,

Сонця наче й не було,

І мені прийшла ідея, знайти сонце, —

Де воно?

Вже півдня блукаю лісом,

Дощ сильніший ще пішов,

Щось далеко бачу сяє,

Я його таки знайшов!

В тих краях, де сонце світить, я ніколи не бував,

І де я зараз, не знаю, але тут я покохав!

Сонце світить, осліпляє, і спекотно так мені,

І я очі відкриваю: сон це був,

Все снилося мені,

У віконце сонце світить,

І прокинулись птахи,

Линув вітер поміж хмари,

Було чути шум ріки…

Карайкоза Катерина гр Т-1-13

Оставить комментарий

Наш коледж
Відео про коледж
Курсова підготовка








Наші партнери

Догори
Донизу